Домой / ПРОект / Незвична поезія: стіни, що говорять

Незвична поезія: стіни, що говорять

«Ми віримо, що впроваджуючи навіть зовсім маленькі ініціативи, ми даємо поштовх до суспільного розуміння ролі громади у сталому розвитку рідного міста». Такими словами описують свою місію представники львівської громадської організації Project #1.
Перебуваючи у Львові навряд чи ви оминули принаймні одну стіну з віршем із української поезії. Редакція журналу PROactive теж не змогла пройти повз та закортіла бажанням дізнатися про авторів ініціативи трохи більше. Всіма деталями діяльності організації з нами поділився її співзасновник Юрій Космина.

Перше, що хочу дізнатися власне про ідею самої організації — з чого почався «Project #1»?

В 2013 році ми з моїм колегою вирішили створити громадську організацію, в першу чергу тому, що наші маленькі ініціативи пов’язані зі змінами в місті, в його просторі, а тому потрібно було якимось чином це формалізувати. Тобто ми не могли як фізичні особи або громадяни ініціювати якусь ідею, якусь річ, не будучи представниками організації. Якщо сьогодні можна починати реалізовуватись не будучи ГО, то у 2013 це було неможливо. Саме тому вирішили створити громадську організацію і вже на основі цього, маючи якийсь юридичний статус, вимагати якихось змін тощо. Перше, що ми хотіли зробити, натхненні прозою Юрка Покальчука, встановити йому меморіальну дошку в місті, та організувати літературний вечір його пам’яті, адже він багато часу проводив у Львові. Це була наша перша справа. За власні гроші  встановили табличку на вулиці, де він мешкав. У принципі нашою метою не була якась конкретна ділянка роботи — ми не створювали громадську організацію задля залучення коштів чи ґрантів.На той момент ще не було буму громадської активності, який ми зараз спостерігаємо, де кожна третя людина є волонтером. У нас мета доволі альтруїстична, тому фактично всі проекти реалізовуємо за кошти пожертв власних членів. У нас немає чіткої структури, щоб ми знали плани на майбутнє, що ми будемо робити, що ми не будемо робити. Тобто наша громадська організація існує, як інструмент для реалізації наших ідей: ми намагаємось вирішувати ті проблеми, які нас найбільше турбують в місті, хоча це не просто.

Ви працюєте, як волонтери, тому що Ви можете сказати про мотивацію команди? Я бачила, що у Вас доволі багато в організації людей, які допомагають, що їх мотивує займатись цим на волонтерській основі?

Тут потрібно зауважити, що більшість членів нашої організації — це наші друзі та колеги. Тут мотивація дуже проста. У них є певна ідея, якась ініціатива, і ми це просто робимо задля задоволення власної потреби, соціальної відповідальності. І тут немає чіткої мотивації. Якщо це стосується проекту «Поезія стін», то тут все простіше. У цьому проекті волонтер — це та особа, яка може нанести на певну стіну вірш. Завдання ж координаторів проекту, громадської організації є забезпечення волонтера всіма технічними нюансами, отримання дозволу.

Стосовно проекту «Поезія стін» — як влада ставиться до нього?
Ми спочатку хотіли робити все доволі формально, тобто писали офіційні листи від громадської організації, довго чекали відповіді на звернення. Проте згодом вирішили робити все це більш простіше. Ми напряму зверталися до керівника профільного управління в міській раді, яка відповідає за все, що пов’язане з історичною власністю. Просто приносили фотографії цих стін, казали про нашу ідею. Вона запитувала для чого ми це робимо, а ми пояснювали, що, по-перше, це гарно, а по-друге, основна наша мета була захищати ці стіни від вандалів, популяризувати українську літературу. Тому з владою у нас проблем нема. Ми приносимо пропозиції, перелік вулиць, стін, де ми хочемо нанести цей вірш, вона при нас розглядає та дає дозвіл.

Ви сказали, що вандали не будуть псувати. Проте є зіпсовані, що Ви робите з цим?

Ми плануємо відновити декілька з тих, що ви бачили. Знаю, що в центрі дві точно є зіпсовані,  тому коли потепліє, ми хочемо просто затерти ці написи.

Але знаєте, цей процес такий невпинний.

Так, невпинний, але це хобі, тому нам подобається займатися та розвивати цей проект. До нас постійно звертаються люди, які кажуть, що у них є ідеї, є вірш, тексти яких можна нанести, приносять нам фотографії, чи присилають листи. Будь ласка, ми даємо фарби, драбину, 2-3 волонтерів, які допомагають. Протягом 3-4 годин вони все все це роблять і їм приємно, тому що вони роблять щось хороше, і нам допомога в розвитку проекту. Буває приходить людина з мистецького ВУЗу, з бажанням потренуватись каліграфії або молодий письменник, який хоче поділитись творчістю. Проект постійно живе. Він не є таким, що почався умовно сьогодні, а через місяць закінчиться.

Стосовно вибору віршів, чи є якийсь критерії?

Майже жодних. Звичайно, ми дивимося на вірші і абищо ми не будемо наносити.

А що з боку громадськості, чи існують якісь непорозуміння, і чи не вважають вони цей проект вандалізмом?

З громадськістю проблем ніяких немає. Всім подобається: і молоді, і бабусям, які виходять з будинку х претензіями, що ви тут робите, а потім розуміють, що все буде добре й гарно. Виносять нам іноді каву, чай. Тому тут проблем немає. Спочатку були непорозуміння з мешканцями будинків, де ми наносили вірші, вони думали, що ми якісь вандали й навіть кликали поліцію. Тобто, вони з нами навіть не говорили, не питали, не намагалися зрозуміти, що це таке, а зразу викликали.

Ось таке питання, стосовно громадськості. На вашу думку, проект виконує свою мету, чи щось змінюється у суспільстві, рівень знань української поезії піднімається, рівень обізнаності?

Однозначно. У нас була мета: по-перше, захистити стіни від вандалізму, по-друге, популяризація української літератури. Ви правильно зауважили, що ми іншої поезії, крім української, не пишемо. Звичайно, ми патріоти власного краю. Ви знаєте, що у нас за статистикою, наскільки вона правдива, тільки 6% населення читає, а так для більшості людей на це немає часу. Саме тому я переконаний, що всі люди, які проходять поряд із цими стінами, звертають увагу. І ми багато разів бачили, як люди знимкуються біля них, читають ці рядки й можливо вони завтра куплять книжку Ліни Костенко чи Сергія Жадана й почнуть читати.

Мені дуже подобаються рядки Скрябіна на вул. Гавришкевича. Дуже актуальні строки.

Так, це одна з найулюбленіших робіт, яку зробив один з наших волонтерів.

«Поезія стін» не єдиний Ваш проект. Можете трохи розказати про «Місто очима незрячих»?

Ідея проекту, в першу чергу, привернути увагу громадськості й місцевої влади до проблем пересування незрячих та осіб з вадами зору. Ми багато подорожуємо і бачимо, що всюди є умови для пересування незрячих, а у нас в Україні вони відсутні. І, так як ми любимо місто Лева й хочемо його розвивати, ми хотіли таким чином спочатку привернути увагу нашої міської влади, а згодом й до вищих органів дійти.

У нас офіційно проживає більше 10 тисяч осіб з вадами зору. Більшість із них мешкає в одному районі, ще з Радянського Союзу, так як створювали для них підприємство, на якому вони працювали. У них там жахливі умови, і вони там не живуть, а просто виживають, адже про них всі забули. У них є організація, яка намагається піклуватися, підтримувати, але вони не мають достатнього впливу та коштів для того, аби робити якісь зміни. І так співпало, що у нас щороку від організації GIZ у Львові проводиться проект “Майстерня міста”. Це такий тижневий івент, в якому громадські активісти можуть представляти свої урбан ініціативи, а GIZ виділяє невеликі кошти на презентацію цього. Ми зробили стенд з тактильною плиткою двох видів, аби люди зрозуміли, що це взагалі таке тактильна плитка. За тиждень багато людей відвідало наш майстерню міста, серед них були й посадовці міської ради, звичайні люди, таким чином ми підвищили рівень обізнаності у цій проблемі. Завдяки цьому, ми почали комунікували з міською владою, й зараз, принаймні, тактильну плитку ставлять на всіх зупинках громадського транспорту та пішохідних переходах. Я думаю, що основна наша роль була донести цю інформацію. Дати поштовх. Зараз проект рухається автономно й потребу в облаштуванні пішохідних зон тактильною плиткою заносять в план реконструкції вулиць.

Ви сказали, що не дуже думаєте про плани на майбутнє, але може зараз є ідеї, які хочете реалізувати, чи можливо ви працюєте над цими проектами і поки не поспішаєте?

Так, ми не поспішаємо. Проте ми маємо декілька проектів, які у нас лежать на “далекій поличці” з тих чи інших причин. У нас є проект із покращення сприйняття експозиції в музеї. Не знаю, часто ви відвідуєте музеї чи ні, але перше на що ви звернете увагу — це те, що в деяких музеях не дуже приємно знаходитись. Погане освітлення, погане розташування експонатів, немає табличок на англійській чи бодай польській мові, відсутність аудіогідів. Ми хотіли зробити  пілотний проект з музеєм етнографії, взяти одну експозицію і зробити її показовою, щоб звернули увагу, як повинно бути. Ми хотіли залучити волонтерів з кафедри перекладу, щоб вони переклали опис експонатів, залучити волонтерів з радіо, які б начитали на аудіо текст, закупити аудіогіди, поставити таблички з перекладом на трьох мовах. Проте поки що до цього не дійшли.

        Надія Новашицька

О Proactive

смотрите также

Enactus Project School

Лето, лежа на диване? Это точно не про социальных активистов! Огромное количество школ и тренингов …