fbpx

Марина Кушнір, 34 роки

рак молочної залози

Як ви дізналися про захворювання?

 

Мені 34 роки і у мене рак грудей. Діагноз поставили майже три роки тому — навесні 2017-го року. Все почалося, коли мені було 30 і я була вагітна першою дитиною, але ця та наступна вагітність обірвалися. Ми втратили двох діточок, а через два місяці мені діагностували рак. Прийшовши до гінеколога зі скаргами на біль та кровотечі, я почула, що це звичайний гормональний збій після викидня. Через тиждень я почала задаватися питаннями. Може, щось справді не так? Чи має біль так довго продовжуватися? Чому кровотеча досі не зупиняється, це щось недобре? Але я все боялася іти до лікаря до тих пір, поки я не намацала над грудями ніби маленьку фасолинку, яка дуже боліла.

 

Тепер я вже самостійно, без направлення лікаря, пішла на УЗД, звідки мене направили до мамолога. В той же день, не зволікаючи, побігла до лікаря, який запропонував зробити пункцію (пункція молочної залози — метод діагностики, який передбачає забір невеликих зразків тканини і рідини з молочної залози через прокол за допомогою голки для біопсії — прим. автора). 18 березня 2017 року мені подзвонив лікар і сказав, що у мене рак.

 

Яка була ваша перша думка?

 

В мене була істерика. Я майже добу проплакала. І перша думка, яка лізла в голову, була про те, що я ніколи більше не побачу чоловіка і батьків і це кінець. Тоді я подумала, що моє тіло мене підвело, адже я не зможу стати матусею, і тому не бачила сенсу далі жити.

 

Яка була реакція ваших близьких?

 

Першим, хто почув цю новину, був мій чоловік. Саме він мене примусово повів на УЗД і весь час був поруч. Його реакція мене здивувала. Він не розгубився, а почав заспокоювати і сказав, що потрібно лікуватися, ми маємо разом це все пройти. Батьків мій діагноз шокував. Пам’ятаю, як мій тато всю ніч проплакав, а мама два дні пролежала в хворобливому стані. Самим стійким з нас виявився мій чоловік.

 Позитивні думки продовжують наше життя.

Лікарі кажуть, що 50 % відсотків успіху у зціленні залежить від бажання самого пацієнта одужати. Як ви були налаштовані під час лікування?

 

Позитивні думки продовжують наше життя. Так, в такому стані важко знайти сили мислити тверезо та позитивно. Але жити у страху не вихід. Адже погані думки з’їдають нас зсередини, і тіло починає втрачати ресурси. Це не психосоматика, а просто здоровий глузд. Будь-хто, якщо постійно буде плакати, здоровішим від цього не стане. А коли ти мрієш, посміхаєшся сам до себе, бачиш світло в кінці тунелю, то і лікування стає легшим, а хвороба вже не такою страшною. Головне — налаштувати себе на перемогу. Адже ніхто не знає, скільки нам дано прожити.

 

Моє перше лікування почалося з поганим настроєм, я постійно думала про смерть. І в державній лікарні, на жаль, атмосфера не дуже радісна. Проте коли я вийшла з лікарні (а я не виходила, а тікала звідти, щоб ковтнути ковток життя, волі і мрій), я почала шукати тих, хто так само хотів жити та радіти. І знайшла людей, які змінили моє ставлення до хвороби та відношення до себе, змінили мої думки. Це такі самі дівчата, які пройшли той самий шлях лікування і побороли цього гада. І коли я побачила їх, то зрозуміла, що і я це зможу. Спочатку ми спілкувалися у соціальних мережах. Потім почали зустрічатися, стали близькими подругами. Тепер я не хвора, а онкоодужуюча, і так само допомагаю морально тим, хто шукає вихід і хоче жити.

 

Що допомагало вам рухатися вперед, продовжувати лікування?

 

Я хотіла жити, бути коханою дружиною, мріяти та насолоджуватися життям. Все це мені дає мій чоловік. І заради нього я готова йти та боротись далі. Більш детальніше на цьому поставлю акцент. Чому? Тому що перша моя боротьба тривала майже 8 місяців і я поборола рак. Але через 9 місяців хвороба повернулась. Рецидив, прогресія захворювання, і, «джекпот», — рідкісний вид раку. Найагресивніший. Я неоперабельна, мій єдиний вихід це медикаментозне лікування.

 

Моя друга боротьба почалась в листопаді 2018 року і триває дотепер. Майже рік лікарям вдавалося тримати хворобу під контролем, але останнє обстеження показало, що хвороба знову прогресує. Та весь цей час зі мною мій чоловік. І жодного разу я не відчувала самотність та безвихідь. Він завжди поруч, робить моє життя щасливим та радісним. Разом з ним я готова боротися і йти до перемоги.

Навколо теми онкозахворювань, на жаль, все ще залишається багато стереотипів. З якою реакцією оточуючих довелося зіштовхнутися вам?

 

Стереотипи і міфи завжди були і будуть. Моїми найстрашнішими ворогами є всезнайки, консультанти або розумники, які все знають. Люди, котрі ніяким чином не пов’язані з цією хворобою, нічого про неї не знають, але люблять роздавати поради. Нав’язують якусь нісенітницю, радять маячню, але відповідальність та зобов’язання на себе не беруть. До мене ніби щось притягує таких людей. Дірект часто закиданий повідомленнями з порадами, цілителями та тими, хто пише грубі повідомлення з цькуванням про гріховність або зажерливість, бо прошу кошти у інших. Це просто жах.

 

День, коли доктор сказав вам, що рак відступає. Який він був?

 

Коли у мене був маленький проміжок ремісії, я весь час прожила  думками про рецидив. Оскільки мені лікарі навіть не пояснили, що я здорова і у мене ремісія. Сказали: йдіть додому і приходьте через місяць на обстеження. І так майже півроку. А потім стався рецедив, який в державній лікарні навіть не бачили і лише говорили, щоб я йшла лікувати нерви. Але завдяки дівчатам з групи підтримки онкоодужуючих я почала шукати нових лікарів. Мені сказали, що хвороба повернулася. Тож, я встала і попросила їх негайно почати лікування, бо я була готова до боротьби.

Що ви вирішили зробити одразу, коли дізналися про це?

 

Оскільки моє лікування продовжується вже три роки, я не чекаю того дня, коли мені скажуть, що я здорова. Я знаю що він буде, але я живу тут і зараз, тому радію кожній миті. І між лікуванням, коли не почуваю себе погано, намагаюсь присвятити кожну хвилину буденним радощам, які для інших є простими дрібницями, а для мене — ковтками життя.

 

Як змінилося ваше життя після хвороби?

 

Хвороба змінила все: і життя, і мене. Я розставила певні пріоритети. Хвороба забрала найголовніше — можливість бути матусею. Тому для мене не має чужих дітей та не має чужих проблем. Якщо я колись переймалась лише своїми проблемами, то тепер я живу для своїх рідних. Намагаюсь жити так, щоб вони мною пишались. Навіть попри те, що я сама потребую допомоги, я допомагаю розділити біль тим, хто також цього потребує. Хочу, щоб моє життя було сповнене добром, а не проблемами.

 

Що ви можете порадити тим, хто зараз бореться з раком?

 

Моя порада іншим, хто почув свій діагноз — живіть, насолоджуйтеся тим, що ви вже маєте, цінуйте близьких і боріться. Так, тепер хвороба присутня у вашому житті, але не давайте їй диктувати свої правила, а будьте над нею. Не бійтеся свого ворога, адже його можливо побороти, якщо цього просто бажати.

Ганна Ченакал 
ФОТО з архіву Олени