fbpx

Олена Яцина, 40 років

рак молочної залози

Як ви дізналися про захворювання?

 

Влітку, в серпні 2016-го року, я зовсім випадково вранці виявила у себе пухлину у грудях. Ну просто зачухалося… Побігла швиденько записуватися на УЗД і через кілька днів потрапила на прийом. Мені сказали, що є якесь дивне ущільнення, тому рекомендували зробити мамографію. До цього я ніколи в житті її не робила: за показаннями було ще рано, мені було 36 років. Я одразу чомусь злякалася, ніби відчула. Згодом я аналізувала: я якось передчувала це.

 

Звернулася до онкоцентру, і досить швидко, за декілька днів, мені зробили мамографію. Випало на вихідні: у п’ятницю я зробила мамографію, а у понеділок вже потрапила до лікаря, хірурга-мамолога. І він мені сказав, що у мене рак. Додаткові аналізи, туди-сюди, через тиждень у мене вже була операція з видалення однієї з грудей. Дуже все швидко та ефективно.

 

Яка була ваша перша думка?

 

Перша думка? Ну, в мене був шок. Тому думок я особливо не мала. У мене був шок, але у мене не було істерики, я не билася головою об стіну з криками «Чому я? Я ж не заслуговую на це!». Був стан іти до бою. Тобто я не опустила руки і не готова була здаватися. Один близький знайомий лікар, також працює в онкоцентрі (Київський міський клінічний онкологічний центр — прим. автора.) трохи за іншим фахом, сказав мені одну річ, з якою я пройшла все лікування. Він сказав, що це лише епізод у моєму житті, і якщо я буду ставитися до цього так, я переживу це все. Ну ось так я все лікування собі у голові це прокручувала.

 

Яка була реакція ваших близьких?

 

В усіх різна. Моїй доньці на той момент було 12 років. Я одразу сказала, не приховувала ні від кого свій діагноз. Навіть перед тим, як йти на обстеження, яке згодом підтвердило все, я пояснила, куди йду й для чого. Вона тоді перша злякалася, розплакалася і сказала: «А якщо у тебе рак?». Трохи шокована була, адже 12 років, звідки вона знає, так? Таке діти у школі по біології вивчають. Донька любить біологію і ось запам’ятала, що таке рак і що так буває. Мама плакала. Для всіх був шок, дуже багато людей плакало, окрім мене чомусь. Але не було такого, щоб хтось побивався. Або як бувають випадки — одразу хоронять. Ні, такого  не було. Чоловік, перед тим, як мене клали на операцію, зізнався, що дуже боїться мене втратити. Також розплакався. Це я побачила його сльози за все наше сімейне життя третій раз. А далі усі йшли зі мною до бою. Допомагали діставати кошти, допомагали у лікарні, проводили зі мною багато часу. Кожен по-своєму переносить. Хтось у собі. Ось батько дуже сильно переймався, але він такий, що тримає все у собі, і має від цього свої наслідки.

Я була налаштована лікуватися.

Лікарі кажуть, що 50 % відсотків успіху у зціленні залежить від бажання самого пацієнта одужати. Як ви були налаштовані під час лікування?

 

Я була налаштована лікуватися. У мене ситуація склалася така, що я не мала часу на роздуми. За результатами імунногістохімії (імуногістохімічне дослідження — метод  мікроскопічного дослідження тканин — прим. автора) у мене була дуже агресивна форма раку, тому було прийняте рішення дуже швидко і радикально з ним боротися. У мене лівостороння мастектомія повністю, за Маденом (операція з видалення молочної залози із пахвовими лімфовузлами — прим. автора).

 

Лікарі дійсно кажуть, що це залежить від твого настрою. Я чула це не від одного лікаря, який траплявся на моєму шляху. І настрій в мене був, так, бойовий. Сказати, що мені не було страшно — ні, мені було дуже страшно. Сама операція була дуже страшна. Дуже страшно було дивитися на себе у дзеркало після операції. Добре, що на Верховинній в онкоцентрі немає дзеркал.

 

Руки я не опускала протягом усього лікування. Перший раз я розплакалася, коли отримала результати аналізів, за якими на мене чекала довготривала тяжка хіміотерапія та опромінення. Я навіть не про це дізналася спочатку, а дізналася, що мені потрібен дорогий препарат — герцептин, який не завжди є в онкоцентрі і на який, згодом, я збирала кошти через соціальні мережі. Мене це сильно ошелешило: немає таких великих грошей у сім’ї, і я не знала, що робити і як  бути далі, але опускати руки я не збиралася ніколи. Треба — значить, треба. Ну і почалася хімія, втрата волосся. Мене багато колег та подруг заспокоювали: «Ну не страшно, вони відростуть».

 

Завжди було це смішно чути, адже мене втрата волосся взагалі не турбувала. От взагалі. Я казала: «Слухайте, у мене грудей немає, ось це не відросте, це більша проблема, ніж втрата волосся». І все лікування проходила без перук, без шапочок, всюди ходила, шокуючи оточуючу публіку. Тоді люди дивувалися. Зараз люди це легше сприймають.

 

Що допомагало вам рухатися вперед, продовжувати лікування?

 

Я хотіла жити: в мене донька, в мене улюблений чоловік. Для мене сім’я — це все, це найголовніше в моєму житті. І я казала, що хочу побувати на випускному у доньки, видати її заміж, поняньчити онуків, потанцювати на свадьбі у онуків. Я дуже хотіла подорожувати. Я була трошки десь у різних державах, але я мріяла побувати у Європі, якихось цікавих країнах. Тобто мрії та жага до життя перш за все.

Навколо теми онкозахворювань, на жаль, все ще залишається багато стереотипів. Чи довелося вам зіткнутися з дивною реакцією оточуючих?

 

Звичайно стикалася. Канцерофобія існує, на жаль. Мені більшою мірою пощастило — в мене не було такого, щоб мої друзі від мене відвернулися, але мій колишній роботодавець мене уникав. Боявся ніби заразитися. Деякі люди згодом трохи відсторонилися.

Загалом, траплялися дивні реакції, коли ти ходиш лисий без перуки чи без капелюха, гуляючи по вулиці чи ТЦ. Це зима була, тому без шапки не погуляєш. Хтось пальцем тикав, хтось сміявся, хтось відводив очі, а хтось захоплювався. Навіть в онкоцентрі на Верховинній по-різному реагували. Були жінки, які до мене підскакували та казали «Яка ви молодець! Як я вам заздрю! Я вже в такому віці не можу без шапки, а ви можете. Як класно!». Або були жінки поважного віку, з якими ми під час хіміотерапії в одній палаті сиділи, що дивилися вовком, з подивом чи ненавистю. Ну це такий людський фактор.

 

Найсмішніший випадок був на вулиці, коли хлопчик, років п’яти, побачивши мене, почав показувати пальцем і кричати: «Мамо, дивись, гола дівчина!». Я це дуже часто згадую, бо це мене тоді дуже розсмішило. Ну, мені було приємно почути, що я ще дівчина, а дитина переплутала слова «гола » і «лиса». У мами, звичайно, була не дуже приємна реакція. Діти, вони такі.

 

День, коли доктор сказав вам, що рак відступає. Який він був?

 

В мене такого не було. Я йшла за традиційною схемою, яка прописана по певним протоколам. Спочатку операція, через пару тижнів призначили хіміотерапію одними препаратами, потім іншими, потім залишився один герцептин. Лікарі у нас небагато розповідають тобі. Під час лікування проміжні обстеження я не робила. Мені казали, що вони даремні. Сформувалася звичка: раз на три тижні їздити до онкоцентру. Навіть трохи частіше, бо треба здати аналізи до хіміотерапії та після. Коли лікувалася, весь час я працювала. У мене є можливість працювати вдома. Всі знали, що під час того тижня, коли в мене хіміотерапія, мене треба якнайменше чіпати. Адже відходити важко було: треба відлежатися, відмучитися, пережити перші три-п’ять днів.

 

Ось лікування йшло-йшло, закінчилися гроші, герцептину нового не прийшло і моє лікування просто закінчилося. Тому мені ніхто не казав, що я одужала. Пухлину локалізували та вирізали, метастазів у мене не було. Тобто хімія та променева терапія були як підтримуючі терапії.

Чи змінилося ваше життя після хвороби? Якщо так, то як?

 

Звичайно змінилося. Змінилося ставлення до самого життя, змінилося ставлення до якихось існуючих проблем. Більше з’явилося прагнень до чогось: якщо я мріяла подорожувати — я здійснила свою мрію. У мене з’явилися друзі нові, так звані одногрупники.

 

На початку лікування я не могла знайти інформацію ніде. Я не знала про закриті групи підтримки пацієнтів. Мені траплялися якісь російські групи. Траплялись якісь фотосесії. Я почала переписуватися з організаторами: мені дуже хотілося побувати на фотосесії гарній. Це була середина лікування. Тоді вся токсична хімія на мені була, постійні нерви: закінчиться герцептин чи ні. Такий тяжкий період був, поки я не познайомилася з Інесою. Вона заснувала групу Cancel-R й запросила мене на фотосесію. Там я познайомилася з дівчатами, з якими дотепер спілкуюся. На той період це був такий яскравий промінець у глибокому темному тунелі. Я перший раз себе відчула за весь час лікування гарною, коли мене нафарбували, зробили дуже красиву фотосесію. Я побачила, на жаль, молодих дівчат, які теж мають онкодіагнози, різні абсолютно, не тільки рак молочної залози. Коли ти хворієш, тобі здається, що ти один, і тоді я дійсно не помічала навколо себе хворіючої молоді. Добре, що не бачила. Погано, що вона є.

 

Ти не маєш ніякої підтримки ззовні, адже близькі родичі — вони тебе люблять, намагаються підтримати, але вони не розуміють всього, що відбувається всередині. Твої переживання, твої думки. Для жінки важливо бути гарною. Так, чоловік мені казав, що йому все одно, лиса я чи не лиса, є у мене груди чи немає грудей. Це не найважливіше, і я це розумію, але все одно з’являються якісь комплекси.

 

А у групі було яскраве, прекрасне відчуття. Я після фотосесії вперше за 4 місяці лікування прокинулася з посмішкою. Було дуже легко з ними, і мені дуже хотілося продовжувати спілкуватися. З усіма, хто був на фотосесії.

Я ніколи не замислювалася, наскільки важлива така підтримка. Інколи вона важливіша, ніж підтримка близьких. Навіть не важливіша, вона інша. Ти у групі почуваєшся вільно і не замислюєшся, що сказати. Вдома, якщо ти розплачешся, всі біжать до тебе і починається: «Не плач, тобі не можна плакати, тобі не можна нервувати!». А тут ти можеш розплакатися, розповісти про свої сумніви, страхи. Страх рецидиву є у всіх, хто пройшов через це лікування онкозахворювання. І кожного разу на контрольному обстеженні я ніби добре себе почуваю, але завжди виникає питання «А раптом?». І ти не застрахований від цього «А раптом». Усі побічні ефекти, які вилазять від хіміотерапії, променевої терапії, гормонотерапії (а в мене гормонотерапія довічна) — все це можна висловити у групі.

 

Поспілкувавшись із дівчатами, я зрозуміла, що можу все. Деякі з них стали прикладом для мене: прикладом не соромитися, приклад не боятися та іти з високо піднятою головою. Вони ж і помогли мені почати збір коштів на герцептин. Перша, до кого я звернулася, була Інеса. Вона збирала на трансплантацію собі колись. Коли препарат закінчився у лікарні, мені треба було за два тижні знайти сорок тисяч чи п’ятдесят… Загалом, багато для мене це було. Це перша людина, яка підказала і розказала, що і як робити.

 

Зараз Cancel-R дуже розвинута група. Тоді це була маленька спільнота, дуже маленька. Юля та Інеса молодці. Наскільки багато вони в неї вкладають, як розвивають її. Я ними пишаюся, захоплююся та обожнюю. Вони велику справу роблять. Дуже допомагають. У нас все одно суспільство закрите, люди бояться вголос промовити слово «рак». А говорити про це потрібно відкрито. Це така ж хвороба, як грип, про який розповідають по телевізору. Від грипу також помирають. У деяких людей є страх звернутися до лікаря, страх, що не вистачить грошей на лікування. Але це нерозумно — опускати через це руки і сидіти чекати, поки тебе Господь на небо візьме. А дівчата допомагають відкривати очі на все це, допомагають своїм прикладом, своїми проектами. Чим більше людей про це говорять, чим більше людей про це знають, тим легше.

 

Що ви можете порадити тим, хто зараз бореться з раком?

 

Порадити? Я не знаю, що можна порадити. Радіти життю. Не опускати руки, перш за все. Йти і ставитися до цього, як до маленького епізоду. Як у кіно. Тільки з добрим кінцем. Перший епізод — ти захворів, другий епізод — ти лікуєшся, третій епізод — ти бігаєш десь на березі моря чи лазиш по горах, хто що любить.

Ганна Ченакал 
ФОТО з архіву Олени